ШКІЛЬНІ БАТЬКІВСЬКІ КОМІТЕТИ ПЕРЕХОДЯТЬ НА ІНШИЙ РІВЕНЬ
Кілька днів тому у засобах масової інформації з'явилася інформація про заборону батьківських комітетів в школах. Однак цю інформацію Міністерство освіти і науки спростувало. Батьківські комітети не скасували, наказом міністерства від 21 грудня 2017 року відмінили типове положення про батьківські комітети в закладах освіти.
Що ж змінилося насправді?
Ольга Шарута – мама двох школярок. Вже 9 років вона є членом батьківського комітету в класі, де навчається старша донька. Мама дівчаток каже: виконує відповідальну місію для школи та сім'ї.
"Якщо батьки є активними, якщо мають можливість долучатися, то ніхто краще батьків добро не зробить", – переконана Ольга Шарута.
Оксана Хаймик уже 7 років очолює батьківський комітет луцької гімназії. Розповідає, що недофінансування школи з боку держави лягає на плечі батьків. Але звіт про витрату коштів у їх навчальному закладі є прозорим. Це може відстежити кожен, зайшовши на сайт гімназії.
Зі слів Оксани Хаймик, батьківські комітети не забороняються, а переходять на інший рівень і матимуть більше прав контролювати і допомагати школі.
Вчителі переконані, що батьківські комітети – це важлива ланка роботи не лише в плані спонсорської допомоги, а й в організації навчально-виховного процесу.
"Як коментує Гриневич, цей документ носить рекомендаційний характер. Так як і документ старого законодавства теж носив рекомендаційний характер. Тому це на розгляд батьків – чи це будуть батьківські комітети, чи об'єднання, які по-іншому називатимуться", – додала вона.
7 міфів про підлітковий бунт, які заважають батькам заспокоїтися
Дитина, яка ще зовсім недавно була слухняною, порушує геть усі правила, критикує ваше звичне життя, скандалить. Більше не ділиться секретами та ще й фиркає: «Не ваша справа!» Це жах усіх батьків — підліткова криза. Що робити: перевиховувати чи терпляче чекати, поки цей період мине? Пояснює Микола Мірошниченко — клінічний психолог, ведучий спеціалізації «Гештальт-підхід у роботі з підлітками», автор і керівник програми «Дитячий табір «Мирний», ведучий підліткових розвивальних груп.
Міф №1. Бунт — це ненормально
Вважаєте, що гормональний бум змушує сина або доньку поводитися неадекватно? Якщо сприймати проблеми з тінейджером лише так, то картина вимальовується безрадісна. Але насправді все це — не просто наслідок фізіологічної перебудови, а й важливий етап дорослішання.
Підлітковий бунт — не патологія, а норма. Він має сенс: внутрішнє відокремлення від батьків.
До цього дитина приймала батьківські пояснення. Наприклад: «Це — кошеня, воно нявкає», «Це — поганий хлопчик, з ним не дружи», «Це — розлучення, ми будемо жити окремо, але залишимося татом і мамою».
Дитина дивилася на світ очима батьків. Але бажання, особливості характеру, досвід у маленької людини свої, неповторні. Тому до підліткового віку накопичується критична маса розбіжностей: «Чого хочуть тато з мамою, і чого хочу я».
І вийти з цього конфлікту можна тільки трьома способами: пожертвувати собою, перестати чути батьків або знайти компроміс — у більш-менш мирних суперечках або хворобливих скандалах і провокаціях. Навряд чи перші два способи хтось свідомо вибере для себе і дитини. Тому не такий уже й поганий третій — той самий підлітковий бунт.
Міф №2. Слухняна дитина виросте благополучною
Мила дівчинка, яка в 15 років постійно сидить за уроками, не спілкується з подругами, не звертає уваги на хлопчиків, ні в чому не суперечить батькам, — це зовсім не подарунок долі, як може комусь здатися. Це майбутня нещасна жінка, якій складно буде вибудовувати відносини, професійно визначатися, розуміти свої потреби, відповідати за вчинки.
Трапляється, що психологічне відокремлення від батьків, що не відбулося в підлітковому віці, вдаряє у 40-50 років. Після смерті батьків, коли немолода, можливо, сімейна людина не здатна жити без маминої-татової оцінки, наважуватися на самостійні вчинки.
Протест — ознака дорослішання. Але, звісно, варто придивлятися до того, які форми він приймає.
Якщо 12-річний хлопчик пише з друзями музику (нехай вона не подобається батькам) або відмовляється вчити частину шкільних предметів, бо вважає, що вони не знадобляться в його майбутній професії, то ця неслухняність — перший вибір, самостійність, самопізнання.
Якщо ж тінейджер п’є пиво пляшка за пляшкою, завдає собі порізів або регулярно приходить додому під ранок, то така форма бунту вимагає втручання.
Міф №3. Нове покоління не протестує
Серед сучасних батьків вже не настільки, як раніше, поширений авторитарний стиль виховання. Тож підліток не має потреби повставати проти диктату дорослих (бо його немає), люто відстоювати свої погляди, вдаватися до крайнощів. Але не все так ідеально.
Нині значно частіше можна зіткнутися з потуранням чи байдужістю в родині.
У першому випадку бунт не має сенсу, бо все дозволяють, у другому — бо бунтувати немає проти кого, адже батьки присутні в житті підлітка лише формально.
Проте проблеми психологічного відокремлення все одно наздоженуть. Бунт може відсунутися на роки юності й виявлятися досить жорстко: хамством та зневажливим ставленням, відстороненням, життєвими експериментами та пошуками себе, проблемами з алкоголем та іншими асоціальними проявами.
У хлопців псуються стосунки з татами, у дівчат — з мамами. Усе це ще гірше, ніж у підлітковому віці, вписується в студентське життя та впливає на подальшу долю. Як, наприклад, вітрянка: у дитинстві легко переноситься, а для дорослих — досить небезпечна.
Ще один сучасний варіант: бунт проходить вчасно, але пасивно, глибоко в душі. Старшокласник стає апатичним, байдужим, втрачає інтерес до життя.
Хлопці можуть неохайно виглядати, а дівчата ніби маскуватися надто яскравим макіяжем та відвертим одягом. Можлива самоушкоджуюча поведінка: часті травми, порізи, подряпини.
Міф №4. Тінейджер робить усе наперекір
Раніше йому було все одно, яку сумку брати в школу, чим снідати та які сімейні фото батьки викладають в Instagram. Нині він сперечається через дрібниці і хоче геть усе зробити по-своєму. Здається, усе робить на зло.
Особливо ображає, коли ви визнаєте певну дорослість за підлітком, даєте певну свободу, але йому цього замало.
Він критикує на кожному кроці, намагається командувати.
Деякі батьки ніби міняються місцями з підлітками — відчувають себе під прицілом негативної уваги.
Як казала одна клієнтка: «Тепер замість доньки та бабусі в мене дві свекрухи». Також вражає: невже дитина виросла настільки несхожою у своїх смаках, чужою?
Чи дійсно все це — наперекір? І так, і ні. Психологічне відокремлення включає здатність іти своїм шляхом, не відчуваючи провини, покладатися на свої ініціативи, навіть якщо вони не подобаються батькам та іншим авторитетам.
Ось підліток і тренується (несвідомо) відстоювати себе на кожному кроці. Мине час, і з’явиться чимало компромісів: шапка, яку зв’язала мама, здасться не «страшною», а «прикольною», а сімейні відео викликатимуть не сором, а ностальгію.
Міф №5. Діти зростають споживачами
Чимало конфліктів виникає через конкретні приземлені речі: не купили «саме ту» куртку чи гаджет, не дали грошей, не оплатили поїздку. Батьки вбачають у цьому егоїзм, зацикленість на речах і починають чинити опір навіть тим бажанням сина чи доньки, які б могли задовольнити.
Утім, суть проблеми — не фінансова, а соціальна. У цьому віці інтереси з батьківської сім’ї переміщаються на компанію однолітків. Підлітку вкрай важливо належати до певної групи, бути прийнятим і схваленим там.
Якщо він не так одягнений, не має коштів на те дозвілля, яке заведене в однолітків, його не візьмуть у свою «зграю». Це — переживання, пов’язані із соромом.
Звичайно, матеріальні можливості у батьків різні. Але варто усвідомлювати ці реалії сина чи доньки, не вважати капризом бажання купити певний одяг, а не просто «тепле та практичне». Адже чимало дорослих теж стикаються з дрес-кодом і не оскаржують його.
Можна допомогти підлітку заробити гроші, заощаджувати та доцільно витрачати «кишенькові». Але власні гроші, хай 10 гривень на тиждень, мають бути вже в першокласника, і надалі сума має збільшуватися.
Дитина повинна жити з відчуттям, що гроші є завжди, адже навіть безробітним виплачують соціальну допомогу. Ця установка значно краще виховує успішну людину, ніж «матеріальне — це низько».
Міф №6. Якщо проблеми з одним з батьків, іншому не варто втручатися
Коли підліток багато емоціонує, істерить та скандалить, батьки можуть боятися зайвий раз його чіпати. І якщо з батьком розмови йдуть на підвищених тонах, навіть із хамством, а з мамою — спокійно, дорослі можуть із цим змиритися, мовляв, хай кожен розбирається сам.
Проте хамство підлітка — ознака порушеної сімейної ієрархії.
Якщо син грубіянить матері, це говорить не свідчить про їхні непорозуміння, скільки про те, що фігура батька для нього не авторитет.
Якщо мама у відповідь буде тиснути — тільки роздмухає конфлікт. Кращий варіант: якщо мама зізнається, що їй боляче під час таких сварок, а далі в присутності підлітка звернеться до батька з проханням розібратися в ситуації, навчити хлопця поводитися з жінкою.
А коли донька нечемно поводиться з батьком, має втрутитися мати і наодинці поговорити з дівчиною. Така критика (від чоловіка — хлопцеві, від жінки — дівчині) буде сприйматися нормально.
Міф №7. Від батьків нічого не залежить
Чимало сучасних начитаних та обізнаних у психології батьків знають, що їхнє завдання: відпустити дитину, дозволити дорослішати, набивати власні шишки та робити висновки. Мовляв, не можна задовольняти власні амбіції, розписавши весь життєвий шлях сина чи доньки та проігнорувавши при цьому їхні бажання.
Шкідливо триматися за підлітка обома руками, бо не хочеться втрачати відчуття своєї потрібності, увагу дитини, постійне спілкування. Така спокуса буває в матерів-одиначок і тих батьків, що почуваються самотніми. Недобре давати свободу своїй тривозі та циклитися на тому, які небезпеки можуть чатувати на дитину без вашого постійного контролю.
Тож можна лише відсторонитися? Ні. Відокремлення не означає припинення підтримки. Утім, старі форми спілкування перестають працювати.
Якщо до 10 років дитині природно крок за кроком вказувати, що робити, то далі актуалізується потреба в автономності, маємо враховувати думку підлітка.
«Ми» доведеться замінити на «я і ти». Висловлювати свої бажання, однак питати про бачення ситуації підлітком.
Наприклад: «Я хочу, щоб ти гарно вчився, бо… А ти як вважаєш?» Тож це не просто про прийняття змін у дитині, а й про ваші нові компетенції.
Бути батьками підлітка — це новий досвід, і він може приносити задоволення.
Як батькам і вчителям стати однією командою
Неефективне спілкування між батьками і вчителями може стати серйозною перешкодою під час вирішення проблем з учнями, але, на щастя, його можна поліпшити.
У ЧОМУ «КОРІНЬ ЗЛА»?
Проблема перша: ВЗАЄМНА КРИТИКАВчителі часто критикують батьків своїх учнів, роблячи передчасні висновки («не так виховали», «не те одягли», «не навчили»). Батьки, у свою чергу, критикують вчителів, грунтуючись на відгуках своїх дітей. На питання: «Що ви вчили сьогодні?» – зазвичай йде відповідь: «Нічого». Іноді діти звинувачують вчителів у тому, що вони несправедливі і упереджені.
В результаті батьки і вчителі постійно осуджують один одного, а джерелом служать діти, які, варто визнати, часто переслідують власні інтереси. Не можна також забувати і про маніпулювання, коли учень переслідує власний інтерес, налаштовуючи вчителя і батьків один проти одного. Втім, більшість дітей все ж хочуть бачити своїх батьків і вчителів такими, які поважають один одного.
Проблема друга: ПЕРЕКЛАДАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІКоли вчитель не справляється з учнем, розчарований у ньому або сердиться на нього, він прагне «умити руки» і перекласти всю відповідальність на батьків. Звучать фрази: «Робіть же з ним що-небудь!»; «Спочатку виховайте, а потім в школу приводьте!»; «Таким дітям не місце в школі!».
Заради справедливості відзначимо, що і батьки бувають не кращими, вважаючи, що їх справа – нагодувати і одягнути, а виховувати повинна школа. Такі батьки звинувачують вчителів і в поганій успішності своєї дитини, і в неадекватній поведінці, і в невмінні будувати стосунки з іншими учнями. І такі батьки вимагають змін у поведінці дитини від учителя.
Коли батьки і вчителі звинувачують один одного і пред’являють необгрунтовані вимоги, то страждає, в першу чергу, дитина.
ЗАГАЛЬНА МЕТАПотрібно згадати про те, що у батьків і вчителів – одна і та ж мета. І в цьому полягає вирішення проблеми. Обидва хочуть кращого для дітей. І вплутувати їх у конфлікти неправильно. Проблему повинні вирішити дорослі. Для початку потрібна щира та відверта розмова, що повністю виключає закиди і нападки один на одного.
ДІЇ ВЧИТЕЛЯ
Гарний початок – половина справи. На початку року вчитель може зателефонувати батькам учнів свого класу і запропонувати влаштувати збори, щоб познайомитися ближче, поспілкуватися і покласти початок позитивному спілкуванню.
Приклад розмови: «Добрий день. Мене звуть … Я вчитель вашого сина (дочки). Дзвоню повідомити вам, що дуже радий (рада) бачити … (ім’я учня) в своєму класі, і якщо у вас виникнуть якісь запитання або знадобиться моя допомога, то завжди звертайтеся».
Учитель, задаючи від самого початку ввічливий і доброзичливий тон, приверне до себе батьків і покаже їм, що про їхню дитину насправді турбуються.
Хваліть за будь-які успіхи. Вчителю варто завжди хвалити своїх учнів за будь-які успіхи і розповідати про це батькам. Добре слово завжди приємне, і від цього виграють всі: у учня з’явиться мотивація вчитися ще краще, батьки – пишатимуться своєю дитиною, а вчитель за допомогою свого професійного підходу ще більше вдосконалить процес комунікації.
У той же час не варто зациклюватися на негативних моментах і, тим більше, роздувати їх. Якщо щось у учня пішло не так, «шепніть» про це батькам, запропонувавши допомогу або давши пораду, як ситуацію виправити.
ДІЇ БАТЬКІВ
Батьки повинні допомагати педагогу. Дуже важливо тримати вчителя в курсі ситуацій, які відбуваються вдома і можуть впливати на поведінку дитини. Сімейні обставини, хвороба, зміни в житті – якщо педагог буде розуміти ситуацію, то зможе знайти до дитини підхід і проявити до неї особливу увагу. Якщо ж навпаки – вчитель не розуміє, в чому причина поганої поведінки або поганого настрою, і може з необережності тільки погіршити ситуацію.
Щирість дуже важлива. Якщо батьки бачать, що з дитиною відбувається щось незвичайне – у неї зникло бажання ходити в школу, вона протестує, скаржиться, поводиться зухвало, то в першу чергу на одкровення потрібно викликати її. І потім вже з отриманою інформацією йти до вчителя, щоб вирішити проблему.
КОМАНДНА РОБОТА
Отже, перше, що потрібно робити – припинити взаємну критику і спроби перекладати один на одного відповідальність. Ця тактика абсолютно хибна і виключає можливість знайти правильне рішення.
Ідеальна фраза для діалогу вчителя з батьками звучить так: «І вам, і нам не байдужа доля дитини. Давайте працювати разом, щоб знайти спосіб поліпшити ситуацію».
Тут дуже важливим є вміння тримати нейтралітет. Адже зрозуміло, що батьки апріорі займатимуть позицію своєї дитини і захищатимуть її, а вчитель, розуміючи, що до нього прийшли з проблемою, буде налаштований зняти з себе відповідальність. Від цієї деструктивної установки потрібно відійти і щиро налаштуватися на те, щоб прийти до компромісу.
Ваша загальна мета – стати командою. Батьки і вчителі – не конкуренти, а мудрі соратники. Щира розмова, бажання почути думку іншої людини і прагнення виробити план дій – краще, що вони можуть зробити для дітей.
Створення ефективної комунікації і формування команди – дуже потужні інструменти, що допомагають дітям бути успішними в школі. Діти проводять більшу частину свого часу вдома і в школі. Коли вчителі та батьки є союзниками і товаришами в команді, їхній спільний вплив на дітей дуже ефективний і сприятливий.
Немає коментарів:
Дописати коментар